«Їхать треба додому, не зважати на втому»
Світлана Михайлівна Новик народилася в Могильовській області, у Білорусі. Закінчила Вітебський державний університет імені П. Машерова. Філолог. Викладач російської мови та світової літератури в колегіумі.
Живе в Україні, на Чернігівщині. Прозаїк, поет. Пише білоруською та російською. Видані книги прози: «Дар предків» (2008), «Розстріляне сонце» (2010), «Прокляття білого лебедя» (у 2 томах, 2013), «Свершение» (2016). Добірки віршів друкувалися в газетах і журналах України та Білорусі.
Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
ЗНАЙДИ СЕБЕ
Знов сніжинка присниться
і ручай, і криниця,
біг води в безкінечність –
говір тихий ріки,
і човни, і роки…
Хай свавільність синиці
в сон прорветься,
присниться:
птиця крихти збирає
на околиці раю
у дитини з руки.
Очі у Білорусі,
як весінні зірки,
сяють, що й крізь віки,
мені шлях знов осяють.
Їхать треба додому,
не зважати на втому.
Сонце варто і квіти
ще росою поїти,
на пеньку посидіти,
як те роблять всі діти,
і відчути себе
молодим в сяйві світу.
ЛЮДИНІ
Людино, що на мене схожа,
чому ти дивишся вороже?
Де простір твій, карби, опори?
Де твої гори, твоє море?
Людино, що на мене схожа,
надіюсь, шлях твій – то дар Божий?
Ти десь аж на планеті дальній,
або у думі-пісні давній,
свої тривоги множиш, може?
Чим ти живеш, про що ти мариш?
Чи ти мій ворог, чи – товариш?
Не відаю, не бачу – хмари ж…
МІЙ ШЛЯХ
Мій шлях, як біг, –
прорив жадання
в пустелях туги і вини.
Даремні мрії і чекання –
сумні причини сивини.
Мій шлях
проліг в огромах страху,
крізь ярмарки старих марнот,
по дюнах попелу і праху,
в яких блукає мій народ.
Мій шлях – освячена невдача:
осколки вітражів летять
у душу й очі тут, і наче
весь обрій – з димових латать.
Гудуть ліси-дереворити…
Поля зчорнілі просять злив…
Тепер з ким буду говорити?
Мій янгол крила обпалив!
ТИ НАВІЩО ОБІЦЯВ МЕНІ?
Обіцяй, обіцяй мені,
що тебе не уб’ють,
і ніщо не примусить
нас з дороги звернуть!
Обіцяй мені щастя,
заповідане нам.
Розкажи, як збудуємо
для кохання ми Храм!
Стане він, як залога, –
порятує від ран…
Перед ликами Бога,
може, смерть змінить план…
Присягався навіщо?
Знов лишилась одна я.
Над руїнами Храму
панахида лунає…
КОЛИ НЕ ПИШУТЬСЯ ВАМ ВІРШІ
Коли не пишуться вам вірші
й душі геть не нуртує вир ще,
в годину скрути і жури,
коли вам гірко, хоч гори,
втікайте в сонячні сади,
в яких – ні болю, ні біди.
І босими, і по росі
біжіть, страхи забувши всі.
Злітайте в крони і зірки –
шукайте істину таки.
Нема поезії без волі.
Поезія – вогонь у полі!
Поезія – скрижалі долі!
І ви почуєте акорди
жагучих од й сонетів гордих.
Натхненням дасться іще день рим.
Й вами сотворяться шедеври.
БУДЬМО
Хурделиця, наче табун,
час пінить у чистому полі…
Які можуть бути табу
провісниці вільної-волі?
Летять білі коні зими
за обрії і за дими…
Світ поки ще не замело,
вертаюсь я в рідне село –
у добрий, ще батьківський дім.
Так, щастя моє – саме в нім!
Знов мрію і думку спиню
аж біля святого вогню,
що в комині вічнім живе.
Й відчую натхнення нове!
І друг завітає до мене,
здолавши цю хугу шалену.
Поставлю на стіл пироги
й наливку – на славу жаги,
і білі – на біле – гриби,
й печеню – на гибель журби…
Така-от я, відьма весела.
Тому у нас радісні села.
Будьмо!
НЕ СУМУЙ
Чом ти, матінко, сумна?
Не печалься, люба,
що не тчу я полотна
для чужого шлюбу.
Так, не тчу я полотна,
не сиджу над кроснами.
Радість вдень мене мина
і ночами росними….
Не пали себе до тла,
не печалься, люба, –
я коси не розплела
ще собі на згубу.
Так, у мене на чолі
тінню – срібна осінь….
Хай же сварять люди злі,
ти жалій, як досі.
Не далось мені судьби.
Йду як у завію…
Хоча б ти мене люби!
Я просить не вмію.
Я забула молитви –
Слово Сокровенне.
Рідна, ти іще живи
і молись за мене!
Не сумуй, моя свята, –
ще усе я зможу.
Ніч минає-проліта.
Завтра знов – день Божий.
В МОЇМ САДУ
В моїм саду цвіте біда.
В твоїм – надія-орхідея.
Чому пітьма напосіда?!
Удачу загубила де я?
В моєму домі – тихий сум.
В твоєму – галаслива радість.
Як я стомилася од стум!
А ти ізнов толочиш рай десь…
В твоїх лугах – тьми й тьми отар.
В моїх живуть єдинороги.
Для тебе хмари – «просто пар».
Для мене небо – шлях до Бога.
Твій світ – із гуркоту й вогню:
навіщось ти стихії згріб ці.
У мене ж знов хвалебу дню
грає цвіркун на срібній скрипці.
Мої волошки марять ось…
Твої троянди палять вічі…
Але (й то – світу парадокс!)
ми – пара, котрій бути вічно.
БАТЬКІВСЬКИЙ ДІМ
Батьківський дім – моя провина,
яку ніколи не збагну.
Батьківський дім – любов первинна,
що не покинула весну.
Там ще лунає колискова
й пташиний щебет не затих.
Він кращий від раїв казкових
і від палаців золотих.
Тінь батька – досі біля печі…
А неня полива герань…
Вагіть часів лягла на плечі.
Ти серце, пам’яте, не рань!
Брат волошковими очима
спиває ще там небеса…
Мій Боже, завинили чим ми,
що в травах висохла роса?!
Чому всі рідні в синю Вічність
так рано й дружно так пішли?
Батьківський дім од суму вичисть –
леліткою злетить з імли!
В нім чутно шерехи забуті, –
мишей лякає домовик.
Він пам’ятає все, що в скруті
копичив-був за віком – вік.
Він знов бувальщини шепоче,
і ямб згадавши, і хорей.
Зірки у нього серед ночі
влітають крізь пролом дверей.
Прости! Прощай, мій дивосвіте, –
мені таки пора у путь.
На жаль нічого не змінити.
Хоча й нічого не забуть.
Мені уже не вийти з бою:
борня – чужин лихий закон.
Так, я в боргу перед тобою,
птахами і домовиком.
Тому вернусь обов’язково,
хоч як не буде, навесні,
і ми закінчимо розмови,
і доспіваємо пісні.
Скрипнула вишня біля дому…
Неначе скрикнула: «Чому?!»
Іду у далеч невідому.
Ховаю очі у пітьму.
БОСА МУДРІСТЬ
Омани з вуст лукавих блазнів
дурні вітри несуть в світи…
Тому крізь хащі непролазні
і боса мудрість мусить йти
кудись у невідь алегорій,
в туман, в сусальну фальш марнот.
Поетам – щастя, дурням – горе,
вона – суть літер й голос нот.
Там, де імла – «начало» й «фініш»,
де йшли обдурені в імлу,
вона йде путівцями тими ж,
але… на зло й загибель злу.
З білоруської переклав Олег Гончаренко
На першій ілюстрації — картина Наталії Іванової “Мальви біля будинку”
